|
Я хочу розповісти вам, як Бог провів мене від сліз печалі до сліз радості.
У мене було гарне дитинство, і багато років я жила щасливим життям. У мене було все, що повинно бути в дитини. Закінчила школу, потім інститут. Потім працювала вчителькою, зустріла свого майбутнього чоловіка, Боба, і вийшла заміж. Ще до знайомства з Бобом я присвятила своє життя Ісусу, що стало найважливішою подією в моєму житті.
Мені виповнилося тоді 26. Ми вирішили, що заведемо дитину через рік після весілля. Але цього не сталося. Я була дуже засмучена тим. Так почалися 12 років, коли я плакала спочатку кожний місяць, потім кожного дня. Увесь цей час, коли нам було важко емоційно і фізично, мій чоловік нагадував мені, що Бог є ДОБРИЙ.
Надія з’являлася і зникала кожного місяця. Я молилася і ходила по лікарях. Ми витратили масу часу, грошей і сил. Через 7 років ми подумали, що, можливо, Бог бажає, щоб ми були готові всиновити дитину.
Одного разу до нас в гості прийшли наші друзі-християни, в яких була така ж проблема. Ми разом помолилися, щоби в нас була справжня сім’я. Під час молитви зателефонували. Це був один наш друг, який запитував, чи не візьмемо ми 9-річну дівчинку з Нью-Йорка, яку батьки не могли і не хотіли опікувати.
Її звали Ліннет. Протягом 5 тижнів вона залишалася в нас на вихідні. З нею було багато проблем. Вона дуже потребувала любові та уваги. Вона мочилася в ліжко, хропіла настільки гучно, що ми не могли спати. Вона майже не вміла читати. У неї був жахливий характер, і коли вона бувала розлючена, ставало страшно.
Ми молилися і питали Бога, чи було це за Його волею? Наш шлюб був міцний, ми були сповнені любові, вірили, що Бог усе контролює і дуже хотіли мати справжню сім’ю. Чи це був Божий план для нас? Ми знали, що Він добрий. По вірі ми вирішили, що взяти Ліннет – це Його план.
У мене було багато страху та сумнівів. Чи зможу я любити і приймати її як свою дочку, як Божий дарунок? Бог спокійно запевняв мене, що моє життя буде повноцінним, як Він і обіцяє у Своєму слові : «Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали» (Ін 10:10). Бог доводив нам це багато разів у наступних роках.
Любити Ліннет було дуже важко. Вона була, як дикий звір. Перші 6 місяців у мене був постійний біль у грудях і голові. Я виливала своє серце Богу дорогою на роботу. Я пам’ятаю, як плакала і співала : «Радість перед Господом – сила моя!» Пам’ятаю, як говорила Йому : «Я просила у Тебе дитинку, а Ти дав мені це?»
Я працювала цілий день, але для мене робота була відпочинком від дому і від дикої Ліннет. Чоловік часто затримувався, і мені доводилося займатися її домашнім завданням, терпіти її істерики та втечі з дому кожного дня. Одного разу чоловікові довелося спати під сходами, тому що пропав великий ніж, і ми боялися, що вона нас заріже. Отже, іноді я забувала, що Бог добрий. Я не завжди розуміла і не завжди приймала Його план.
Через рік нам спало на думку, що, можливо, присутність сестри чи брата допомогла б Ліннет. І у нас появилася Марія. Марія також пережила фізичне і емоційне насилля. Вона не довіряла дорослим і гадала, що їй допоможе захищатися брехня. Вона була не такою дикою, як Ліннет. Їй було вже 13.
Наступні два роки були дуже складні. Боб продовжував говорити, що Бог є добрий. Завдяки сильній вірі у цих труднощах наш шлюб ще більше зміцнився.
У 1991 р. нам потелефонували з приводу ще одної дівчини, Дебори. Мати вигнала її з дому, і їй не було, де жити. Ми з Бобом подивилися одне на одне і сказали : «Гаразд, ми візьмемо її».
Деборі було 17, Ліннет – 13, Марії – 15. Наступні два роки були повні криз. Кожного дня траплялося щось жахливе. Загрози покинути навчання, покінчити з собою, п’янки, слова ненависті на нашу адресу, секс з ким попало. Багато ночей я не могла спати і прокидалася з головним болем. Ночами я стояла на колінах і просила Бога, щоб ми перемогли в духовній війні за їхні серця. Я часто почувала себе безпорадною і могла лише молитися і втішатися Божим словом. Псалми часто говорять про перемогу над ворогами. Нам здавалося, що дівчата були нашими ворогами, але Бог показав, що ворог – це те зло, котре з них виходить : неправда, ненависть, споживацьке ставлення. Але самі діти не були нашими ворогами, вони були жертвами.
І раптом, у травні 93-го, коли в нас були найбільші проблеми, я дізнаюся, що я вагітна. Мені було 38 років, і це була моя перша вагітність. Я потелефонувала Бобу з роботи, і ми обидва плакали від радості. Коли ми сказали про це дочкам, вони були шоковані, але потім заспокоїлися. У січні 94-го народився Натан.
Проблеми з дівчатами тривали до народження другого сина, Матвія. Нас навіть звинуватили у жорстокому поводженні з дітьми, тому що Ліннет набрехала соціальному працівнику. Жорстоке поводження вважається злочином, і нас викликали до суду. Дуже важко, коли тебе звинувачують в тому, чого ти не робив. Зрештою нас виправдали, і наступні два роки у нас вдома був мир. Матвій народився, коли мені був 41 рік, а Міхей – коли 43 роки.
До 1996 р. дівчата покинули нас і майже не підтримували спілкування. Правду кажучи, ще не надто обтяжувало! Дома встановився цілковитий спокій, якщо не зважати на плач чи сміх наших синів.
Ми не знали, що відбулося в результаті всіх наших молитов і зусиль за минулі роки. Не знали, чи будуть дочки і надалі ненавидіти нас, чи будуть узагалі розмовляти з нами… Але…
Бог добрий! Не у всіх дочок все чудово. Але вони виросли. Їхні рани заживають. Наші стосунки з ними дивні. Ми не сподівалися, що це трапиться настільки швидко. Дебора помирилася зі своєю сім’єю і спілкується з нами. Вона вийшла заміж і у неї двоє дітей. Марія також замужем, у неї четверо дітей. Вона і її чоловік стали віруючими невдовзі після одруження. Їхня сім’я – чудовий приклад Божої благодаті, ласки і любові. Замужем і Ліннет, у неї троє дітей. Уявіть – у мене дев’ять онуків!
Нас часто запитують про нашу сім’ю, і це дає нам привід ділитися тим, що Бог зробив для нас.
У Псалмі 39, в.2-4, написано : «Непохитно надіюсь на Господа, і Він прихилився до мене, і благання моє Він почув. Витяг мене Він із згубної ями, із багна болотистого, і поставив на скелі ноги мої, і зміцнив мої стопи, і дав пісню нову в мої уста, для нашого Бога хвалу, нехай бачать багато-хто й пострах хай мають, і хай вони мають надію, на Господа!»
|
